Як живуть у селищі-привиді на Кіровоградщині

Без водопроводу, каналізації, газу, опалення та транспортного сполучення живуть люди у так званому селищі Цукроварів на Кіровоградщині. Офіційно селище Цукровий завод входить до складу села Липняжка Добровеличківської громади. Тож на карті Цуковарів не існує, як немає і життя у цьому населеному пункті. Нині з трьох тисяч тут лишилося менше сотні людей. А близько 20 років тому, завдяки потужному цукровому заводу, селище процвітало і вважалося перспективним. Працювали на заводі близько півтори тисячі робітників. Сюди з’їжджалися з усього СРСР, адже заводчанам надавали комфортне житло та платили добру зарплату. Наразі й завод, і всю інфраструктуру знищили і розграбували. Будинки дивляться на світ вибитими шибками, а вулиці поросли бур’яном. Ці апокаліптичні картини тепер можуть привабити хіба що туристів та кіношників. Tyтeшня iнфрaстрyктyрa в такому плачевному стaнi, щo сaмe в Цукроварах знiмaли художній фiльм прo Ілoвaйськy трaгeдiю. Про несправджені надії та несолодке життя жителів селища із солодкою назвою, читайте у матеріалі.

Селище-привид, якого немає на карті, за сотню з хвостиком кілометрів від Кропивницького. Заїхавши в Липняжку, до складу якої входить селище Цукровий завод, зустрічаємо літнього чоловіка. Представлятися і фотографуватися він не бажає. Розповідає, що живе в Цукроварах з 1978 року, відколи розпочалося будівництво заводу, де і сам працював. Раніше, згадує, в селищі було шумно і гамірно. Тепер все інакше.

Вже нас і знімали, і фотографували, але нічого не виходить, –  говорить він. – Нікого не залишилося, окрім старих. Оце я пройдуся туди, потім назад, за годину можу і не зустріти нікого. Лише продавців магазину.

Сотні працівників із різних куточків Радянського Союзу приїхали в Цукровари і працювати, і жити. Для них поряд із заводом збудували молодіжне селище. Звели житлові п’ятиповерхові будинки, дитячий садок на 12 груп, будинок культури та триповерхову школу №2. До того ж у населеному пункті працював готель. Тепер з інфраструктури – лише маленький магазин.

Школу урочисто відкрили 9 жовтня 1985 року. Перші два роки заклад був восьмирічним, тут було десять класів і працювали 18 вчителів. З кожним роком дітей ставало більше, тож із 1987 року школа стала середньою. Близько десяти останніх років будівля закрита. Дитячого щебету більше не чутно. Багаторічні квіти, за якими доглядали школярі, нині радують цвітінням лише шкільного сторожа.

Діти почали переходити в іншу школу, коли завод зупинив роботу і будівля перестала опалюватися. Це було дуже важко, оскільки звикли до друзів, вчителів. Мій син довго просився лишитися навчатися тут, але я цього дозволити не могла, адже в приміщенні було дуже холодно. Школу тодішня депутатська каденція вирішила законсервувати, щоб пізніше відкрити тут будинок для літніх людей, можливо, знайшовся б інвестор. Проте, тільки-но ми передали її на збереження, метал почали вирізати, багато майна вивезли, – каже Ольга Голоцван.

У 2003 році підприємство продали для розбору. Спочатку вирізали дороговартісне обладнання, що можна було використати на інших цукрових заводах, а потім вже дійшли до металу, розібрали будівлі, плити… Майно вантажили на фури і вивозили. Нині залишився лише майданчик, порослий чагарниками, з рештками бетону в землі.

Жителі Цукроварів, що масово виїхали на заробітки, не повернулися. Селище опустіло. Із трьох тисяч жителів тут нині мешкає менше сотні. Здебільшого це пенсіонери. До слова, аби зняти пенсію з картки, їм щоразу треба їхати приблизно за десять кілометрів у Добровеличківку, оскільки ближче банкомату немає. Там же і найближча лікарня. Їхати треба власним транспортом або ж іти на автобусну зупинку в сусіднє село за два кілометри.

Земельна ділянка, яка колись була територією заводу, належить нині Добровеличківській селищній раді. Але після демонтажу заводу, вона потребує відновлення.

Земельна ділянка –  це 75 гектарів, які знаходяться під житловими будинками, та 90 гектарів під колишнім цукровим заводом. Це наразі землі промисловості. Ділянка належить селищній раді, яка може нею розпоряджатися. Ми шукаємо інвестора, але зараз немає охочих зайняти цю земельну ділянку та налагодити якесь виробництво в селищі, аби надати людям робочі місця, –  говорить Анжела Петрова.

Анжела Петрова впевнена, що якби в Цукроварах була робота, частина людей повернулася б.

Зараз дуже складно придбати житло і багато з цих людей не мають власного дому, – пояснює вона.

До слова, нині у Цукроварах квартиру можна купити за 100-200 доларів, найдорожча – 500. Але поки охочих немає, приїжджають у селище хіба що туристи-сталкери, аби на власні очі побачити моторошні картини селища, яке зникає.

 

Залишити відповідь